Віктор Ворю народився в селі Гетеня. Батьки все життя займалися овочівництвом. А от Вітя після закінчення школи спробував заробітчанського хліба. Та все ж вирішив, що дома краще. Повернувшись, активно зайнявся громадською діяльністю. Поглянувши на беззаконня влади і деяких громадян, вирішив здобути юридичну освіту… У 2021 році воїн Іван Антолик (торік загинув у русько-українській війні) запросив юнака у добровольчий батальйон «Сонечко». Тоді вони допомагали поліції у боротьбі з наркоманами, ходили на військові вишколи… І раптом біда постукала у дім сім’ї Ворю: у жовтні 2021 року виявили рак у батька, а в грудні – у мами. Тяжка недуга забрала життя Ганни Михайлівні уже у березні 22-го, а от Віктор Андрійович прожив до вересня. Оскільки сестра Оксана на той час перебувала у Німеччині, весь тягар по догляду за хворим батьком ліг на Вітю. Та коли почалася повномасштабна війна, юнак не міг стояти осторонь. Він долучився до групи громадського активіста Сергія Волошина і патрулював вулиці, разом з Іваном Антоликом збирав гумвантажі для хлопців у зони бойових дій. Також у рідному селі Гетені у сільскому будинку культури хлопець створив спортивний клуб «Берлога». Каже, що допомагали йому друзі – майстри спорту Павло Булеца та Артур Шимон, котрі зараз на війні. З радісною посмішкою згадує про малих і юних вихованців. Приходили до них на заняття хлопчики та дівчата з села та переселенці віком від 8 років і старше. Зробив це Віктор для того, аби дітки не блукали вулицями, переймаючи один від одного негативний досвід та шкідливі звички, а загартовувалися фізично, навчаючись бойовим мистецтвам і дружно гралися. Він, як ніхто, знає ціну здоров’я. Хлопець не палить і навіть стресові ситуації на війні не змусили його запалити сигарку…
Сам подався на війну добровольцем коли осиротів…. Вмовляння сестрички не йти були марними, оскільки 21-річний хлопець має тверду позицію – захищати Батьківщину – його святий обов’язок.
– Ми везли все необхідне для наших хлопців з Іваном Антоликом 2 березня. Їхали у Київ. Здивувалися, що попутно не зустріли жодної автівки. Зупинилися нас на блокпосту і повідомили, що Буча та Ірпінь окуповані і наступний блокпост руський… Поїхали селами п об’їзній. По дорозі – руїни. Прибула на місце. У будівлі, де базувалися наші хлопці у стіні була велика яма, сказали: «танк вчора вистелив»… То були перші дні війни, всі хотіли йти воювати. Та я був змушений повертатися додому, бо мама вже була дуже хвора. Влітку вже їздив сам, – ділиться спогадами Віктор. – А згодом, коли батьків не стало, виконував бойові завдання у Запорізькій, Миколаївській та Чернігівській областях. Приємно вражало ставлення місцевого населення: коли приходили на нову пошту у місті Вільнянськ на Харківщині, нас, військових, пропускали без черги. Ми ж ділилися з мешканцями продуктами харчування. Звісно, ставлення деяких людей викликало пересторогу, та все ж свідомих за час війни стало більше. Люди побачили, яку біду несе нам «руский мир»….
З такими молодими патріотами вільній Україні бути!
З Богом – до перемоги!
Наталія КОБАЛЬ
