Унікальне друге, доповнене документальне видання «Місто, з якого почалася війна» минулої п’ятниці презентували у читальній залі Виноградівської центральної публічної бібліотеки. У цій книжці містяться свідчення очевидців тих жахливих подій. Їх задокументували представники правозахисної коаліції «Справедливість заради миру на Донбасі». Книгу вже було презентовано в багатьох містах країни (Києві, Слов’янську, Львові, Бердянську, Полтаві, Білій Церкві, Івано-Франківську, Кропивницькому, Житомирі, Ужгороді та інших містах). І ось дійшла черга до нашого міста попід чорною горою.
Відкрила презентацію і привітала гостей директорка ЦБС Каталін Вашкеба, яка зазначила, що книжка вийшла друком 2019 року тиражем 550 примірників. Підготовлено її на основі спогадів жителів окупованого у 2014-му році міста Слов’янська. Це не просто місто, з якого почалася війна на Сході України – події в ньому стали рольовою моделлю для захоплення інших міст України. Його сумний досвід згодом пережили безліч інших населених пунктів країни і продовжується відтворюватись з новою силою після повномасштабного вторгнення РФ.
Презентували книжку правозахисники, співавтори, документалісти Надія Нестеренко (ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив») та Андрій Москаленко (ГО «Громадський комітет захисту конституційних прав і свобод громадян»), колишня полонена волонтерка з Донецька Ірина Довгань. Модераторка заходу – фахівчиня Східноукраїнського центру громадських ініціатив Аліна Серга зазначила, що книга присвячена проблемі порушень прав людини у Слов’янську у 2014-му році, доля її персонажів перемелена військовою м’ясорубкою, багато з них потрапили у полон, були піддані фізичному, сексуальному та гендерному насильству, до збройних формувань залучали навіть дітей… Трагізмом всіх цих подій було те, що люди відчували, що їх здали керівництво міста, депутати, правоохоронні органи, священнослужителі. Вражає героїзм українців у світлі цих жахливих подій.
– Разом з партнерами ми почали документувати військові злочини з 2015-го року, бо тоді вже було зрозуміло, що правоохоронна система не справляється не тільки з розслідуванням цих злочинів, а навіть для того, аби їх зафіксувати. Здоров’я свідків подій, котрих ми опитували настільки погіршувалося, що багато з них уже нема серед живих. На початках зібрану інформацію ми використовували для юридичних справ… Потім ми вирішили підготувати книгу для широкого загалу з меншою кількістю юридичних термінів, яку буде цікаво читати, – розповіла Надія Нестеренко. – У Слов’янську місцева влада довго не втручалася в перебування проросійських рухів, вони зробили вигляд, що не бачать їх. Більшість правоохоронців на той час пішли у відпустки і склали зброю, про що повідомили очільника незаконних збройних формувань Гіркіна. Адмінбудівля відділення поліції була захоплена без ніякого опору. Там були склади зі зброєю. Так саму сталося і в Лисичанську. Зараз, коли опитуємо людей із Сумщини, Херсонщини вони говорять про аналогічну ситуацію 24 лютого 2022 року. Зараз багато чуємо про диверсантів в церквах московського патріархату. Свого часу саме церква відіграла важливу роль у захопленні Слов’янська. Місцеві люди розповідали, що задовго до початку бойових дій у місті почали з’являтися молоді люди у чернечому вбранні. Коли місто почали захоплювати, церкви стали певними опорними пунктами, блокпостами, складами зі зберігання зброї… Пропаганда московська була спрямована на те, аби переконати людей у тому, що у всіх руйнування в місті винні виключно російські військові. При цьому проросійські сили свої місця формувань обирали у густонаселених районах поблизу лікарень та шкіл. Також робили постановочні відео проти України. Альтернативної інформації не було, бо українські ЗМІ не мали змоги висвітлювати те, що відбувається у місті. Місцеві журналісти припинили свою діяльність.
– У липні 2014-го року українські військові заходять у звільнений Слов’янськ. Одразу постає питання про замінування міста і довколишніх сіл. На той момент був дуже малий досвід розмінування як і військових, так і в МНСників. Нам прийшли на допомогу міжнародні організації. У книзі описано, як на мінах підривалися цивільні особи. Було, коли чоловік ішов селом ґрунтовою дорогою, не помітив розтяжку і йому відірвало обидві ноги. Більш ніж півроку представники ЗСУ, МНС та міжнародних організацій розмінували території на території Слов’янська. Рік тому така ж сама картина була в Ірпені, Бучі, районах навкруги Чернігова та сумській області. Території навкруги Києва і досі розміновують. Завдяки тому досвіду у Слов’янську процес розмінування у тих населених пунктах пройшов значно швидше і жертв було значно менше. На даний момент досвіт розмінування наших ЗСУ та МНС кращий у світі. Мало хто знає, що у Слов’янську у 2014-му році мали місце і факти торгівлі людьми. Українських полонених змушували будувати фортифікаційні споруди у місцях ведення бойових дій, а також використовували їх живим щитом. У 2022-му картина та сама: росіяни забирали цивільних, вивозили їх у Білорусь, а що з ними там далі відбулося, ми не знаємо, бо багато людей просто зникало, – зазначив у розповіді Андрій Москаленко.
– Навколо мене В Донбасі навесні і влітку 2014-го року не так вже й багато було проросійських людей. Всі жили звичним життям і мріяли про краще майбутнє. На цьому зіграла ворожа пропаганда. Перше, що я помітила, то люди довкола мене стали говорити: «От прийде росія і ми почнемо жити краще!». Для мене це було дивно, бо я не дивилася російське телебачення і в те, що хтось може зробити моє життя кращим. Росіяни запустили меседж, що Україна змусить усіх говорити українською. І коли 12 травня 2014-го проводили референдум, то багато літніх людей йшли голосувати не за росію, а щоб їх не примушували розмовляти українською мовою. Проте все це дуже погано закінчилося. Всі ці роки я ніколи не була байдужою. Із знайомими, котрі виїхали, ми аналізували долі тих, хто залишився у ЛНР – ніхто х них не почав жити краще. А для кожного з нас важливо не настільки наше життя, як майбутнє дітей та онуків. Навколо мене було багато людей, котрі не чекали «русский мир» і намагалися допомогти українській армії звільнити наше місто Ясинувата, яке за 100 км від Слов’янська. Коли Слов’янськ звільнили, ми бачили у соцмережі, як воно постраждала. Ще з декількома жінками ми зібрали ковдри, деякі речі і поїхали туди допомогти людям. Було багато зруйнованих будівель, приголомшені люди. Коли поверталися у Ясинувату, там вже починалися процеси окупації, ходили незнайомі люди, котрі розмовляли російською, але не типовому нам акценті. Доїхавши до лінії зіткнення, ми зупинилися біля українських військових. Поговоривши, зрозуміли, що їм набагато гірше, як людям у Слов’янську: вони живуть у лісопосадці на голій землі…Ми повернулися і почали збирати їм все обхідне… Чому заарештували саме мене? У мене на планшеті були фотографії з українськими військовими на фоні прапора, а в смс-повідомлення – грошові перекази на покупки для української армії… Питання, котрі вони мені задавали, линули в нікуди. Бо не було сил вести діалог, коли ти збита до напівпритомності і з тобою роблять все, що хочуть… Вдруге жахіття війни я пережила в Києві, коли ми з сім’єю переїхали. Це були знову страшні часи. На щастя, до нашого села вони не дійшли, – поділилася сумними спогадами Ірина Довгань.
Свої роздуми та думки з приводу почутого висловили присутні на презентації.
Відтак усі присутні отримали у подарунок книжку з автографом.
Наталія КОБАЛЬ
