Городянин Владислав МАРФУТІН до війни жив звичайним життям – закінчив ЗОШ №8. Заочно в УжНУ здобув фах інженера-програміста і водночас працював на ТОВ «Джентерм Україна». Разом з дружиною виховували трійко чудових діток. Та коли руські окупанти прийшли повномасштабною війною на Україну, командир відділення став на захист рідного дому, сім’ї….
– Кілька років поспіль був у теробороні. Ми ніколи ні в чому не брали участь,
лише проходили на навчання – повну бойову підготовку. Готували нас для того, аби вразі чого змогли прийняти у свої відділення новобранців та готувати їх захисту Батьківщини. Тож коли 24 лютого розпочалася повномасштабна війна, мене, молодшого сержанта запасу, як і решту колег з тероборони, мобілізували. У листопаді був демобілізований, як батько трьох дітей, – розповідає Владислав Владиславович – Був командиром відділення спочатку другої роти тероборони, а потім перевівся у зенітно-ракетні війська. До липня в роті охорони при військкоматі ми охороняли об’єкти на території району. У липні поїхав з хлопцями на фронт. Були в Сумській області. Прильоти, звісно, були завжди, але до тих звуків звикли швидко. Там ми охороняли об’єкти, кордон, стояли на блокпостах. Коли туди їхали, всюди були руїни. Дороги були розбиті. Нам довелося об’їжджати 200 кілометрів, бо міст був пошкоджений. У тому населеному пункті, де ми дислокувалися, не було газу взагалі, води також у оселях не було, світло частіше відключали, аніж у нас в період локдаунів…. Навчився там сам прати вручну свій одяг, варити їжу. Один період, коли на нашій позиції було «гаряче», весь період їли одну тушонку і мівіну. Погода на Сумщині дуже відрізняється від Закарпатської. Коли поїхали туди у липні було спекотно і дуже кусали велетенські комарі. А вже у вересні було так холодно, що вдягав шапку. У жовтні-листопаді, коли у нас вдома вдень можна було на вулицю у майці виходити, там на воді зранку була крига. Вдома мене чекали і діти – 12-річна донечка Владислава, 7 років Славчик та 2-річна Соломійка. Спілкуючись з ними по відео зв’язку, на запитання, коли повернуся додому, завжди відповідав: «Скоро. Ще трохи тато навчить інших і приїде». Приїхавши додому, повернувся на роботу у «Джентерм». Сумую за друзями, колегами, котрі там лишилися. Часто спілкуємося, допомагаю їм, коли щось потрібно.
На завершення розмови, чоловік зазначив: «Образливо, коли кажуть, що воюють за гроші. Це повна нісенітниця. Спочатку, коли почалася війна, і мови не було про гроші, про зарплати військовим. Ми всі йшли лише тому, щоб ворог не прийшов сюди до нас. Я особисто йшов заради спокійного життя своїх дітей, рідних, друзів… Так само і всі мої побратими воюють за мир і роблять все для того, щоб вигнати клятого окупанта з України. Стоїмо за мир, а не за гроші!»
Наталія КОБАЛЬ
