Колишній військовий Андрій Белінський з Виноградова, маючи досвід участі у бойових діях, з перших днів війни пішов у військкомат. Та за станом здоров’я його комісували. Чоловік не міг стояти осторонь, коли рідний син та друзі боронять Україну. Він долучився до волонтерської діяльності, аби допомагати тим, хто свого часу допомагав йому та побратимам на Донбасі. Оскільки тоді волонтерили переважно жінки, яким доводилося тягати важкі мішки і ящики, чоловічі руки не завадили. Тепер він з дружиною постійно трудиться у штабі по вул. Франка у приміщенні колишнього БТІ. Саме за роботою і застала його. Тож трохи поговорили про його службу в лавах Збройних сил України та сина-захисника.
– Родом я з міста Бердичів Житомирської області. Колишній військовий, старший прапорщик. Після школи я проходив строкову службу, потім трохи попрацював «на гражданці». А здобувши військову освіту, служив спочатку в Хмельницьку. Відтак з 1999-го і до пенсії – у інженерному батальйоні «Тиса». Це був єдиний підрозділ у регіоні, який спеціалізується на допомозі населенню у надзвичайних ситуаціях. З першою дружиною ми сюди переїхали коли дочка Дарія, яка зараз вже має свою сім’ю, була ще маленькою. Син Дмитро народився уже у Виноградові. Він закінчив міську ЗОШ №8, у коледжі МДУ здобув фах електрика і одразу став військовим за контрактом. Прослуживши рік, почалася повномасштабна війна. Із перших днів їх відправили на підкріплення спочатку на Запорізький напрямок, потім на Херсонський, а зараз – на Бахмутському напрямку. Дмитро – солдат, на посаді акумуляторника. Він любить працювати з електрикою, проте на війні треба вчитися багато чому й іншому. Тож син, як і його побратими, здобуває та вдосконалює ряд інших військових навиків. Спочатку щодня виходив на зв’язок, а от тепер через відключення світла і п 2-3 дні не дзвонить і не пише. Зараз збираємо кошти на генератор, аби мали можливість спілкуватися з рідними. Моя перша дружина також мобілізована поваром і зараз на фронті готує захисникам смачну їжу, – розповідає Андрій Іванович. – Я теж воював. У 2014-му році у складі звідної роти ми захищали Луганський аеропорт. Коли ввійшли російські війська, довелося відступати. Нас перекинули на станицю Луганську. Відтак по ротації частини був щороку в Донецькій області. Стояли в одному селищі і місцеві ставилися дуже насторожено, почувши, що ми із заходу України. Для них ми «Бандери, які дітей їдять, жінок ґвалтують, чоловіків вбивають». Коли побачили, що ми їх не ображаємо, ділимося медикаментами і продуктами, розміновували їх огороди, міняли свої думку про нас. Тим не менше більшість були «за расію». Два роки ми стояли у Волновасі, яка зараз знищена ворогом. Саме там я зустрів свою другу дружину Дарію. На початку війни певний період не було зв’язку з її мамою. На щастя, військовим вдалося евакуювати місцеве населення і на 8 березня ми забрали її і ще 10 чоловік зі Львова. Звільнився я у 2021-му.
Андрій Белінський дуже хвилюється за сина, бо з власного досвіду знає, що таке війна. Вона, на жаль, не вибирає. Їх родина зараз у жалобі, бо другого грудня на Бахмутському напрямку загинув 29-річний племінник Максим – син рідного брата. Він служив у нацгвардії. Був поранений, підлікувався і знову поїхав. Цього разу їх накрили так, що шансів вижити не було…
Страшно і сумно, коли гинуть молоді хлопці – кращі сини України.
Більш за все прагнемо перемоги і миру. За нами правда на рідній землі.
Наталія Кобаль
