Галина МОЙСЕЄНКО приїхала до Виноградова з Харкова. Це вже вдруге жінка тікала від війни. Вперше – у 2014 році з Донецького міста Ясинувата. Ще тоді цю територію окупували російські війська, утворивши ДНР. Проте, навіть якби це була і територія України, їм нема куди повертатися, бо ворог залишив від їх минулого життя лише руїни. Там у подружжя було своє житло, автомобілі, бізнес… Ніщо не вціліло.
– У Харкові ми винаймали квартиру. Проживаючи у Донеччині, у мене було швейне ательє, працювали майже із всією Україною. У Харкові з подругою відкрили магазин. Тож робота в мене тут була. Все налагоджувалося. За те, що не виїхали з України, Бог винагородив нас з чоловіком найціннішим скарбом – у нас народилася донечка Соломійка. Зараз їй 6 рочків, – розповідає Галина Леонідівна. – Тиждень ми жили під сильними обстрілами, переважно сиділи у коридорі. У нас повилітали вікна. Ми розібрали шафи і ними позабивали вибиті шибки. Дитина від пережитого стресу отримала логоневроз. Тому залишатися у Харкові ми більше не могли. Зібрались раптово. Волонтери допомогли нам виїхати: забрали з дому, дали їжу і ми сіли у перший найближчий поїзд. Нам було все-одно куди їхати, лиш би не стріляли. Приїхали в Мукачево. Там два місяці жили у школі в класі. Людей багато, шумно, тому донечці ставало гірше. Таким дітям особливо треба тишу і спокій. Знайомі сказали, що у Виноградові в гуртожитку ВПУ-34 є можливість проживати у окремій кімнаті. Переїхали у
травні. Тут ми пів року лікуємо Соломійку у невропатолога, є позитивний результат та це довготривалий процес. Загалом у нас в гуртожитку проживає троє таких діток із Харкова, які через переляк від війни почали заїкатися.
– Наразі в гуртожитку проживають 60 осіб, 20 з яких діти віком від 2 до 16 років з Харкова та Донецька. Виноградівці нас прийняли гостинно. Люди тут живуть щирі та привітні, чого не можемо сказати про директора училища, котрий відверто демонструє велику неприязнь до переселенців і створює всі умови для того, аби якнайшвидше нас виселити. Та нам усім нема куди іти. У всіх жінок воюють чоловіки, у декотрих сини. У одної дівчинки брат загинув… Всі, хто мав можливість, виїхали, а тут залишилися тільки ті, у кого безвихідне становище… Ще й працевлаштуватися важко. От я, до прикладу, обійшла всі швейні підприємства у місті.
Спеціальність же в мене затребувана. Знайшла роботу, та мені пропонували нічну зміну. Але ж де я на ніч хвору дитину залишу… Зараз з нетерпінням чекаємо, що нам облаштують інше житло і ми переселимося та житимемо спокійно. На щастя, нам вже не готують їжу в їдальні училища, а привозять продукти і ми маємо змогу самі готувати те, що хочуть наші діти. Встановили електричні плити, холодильники. Тут нам дуже допомагають Виноградівська міська рада і волонтерка Людмила Сворень. Люда щотижня привозить необхідні продукти, забезпечує нас одягом. Велике спасибі їм за це і тим людям, котрі допомагають волонтерам, – словами подяки завершує свою розповідь пані Галина.
Війна руйнує не лише майно людей, а й життя, долі… Розповідь Галини Мойсеєнко є черговим підтвердженням того. Віримо в якнайшвидшу перемогу і звільнення наших земель від окупанта.
Все буде Україна!
Наталія КОБАЛЬ
