У соцмережі побачила цікавий допис про те, що діти плетуть браслети та каблучки, продають їх у центрі міста, а виручені кошти передадуть на потреби ЗСУ. Не могла оминути увагою. Зв’язалася з авторкою – нею виявилася мама одного із хлопчиків. Домовилася про зустріч. Місцем обрали площу Миру коло «Мішко-бачія». Коли прийшла, на мене чекала група діток у вишиванках. Це була дівчинка з Виноградова – організаторка та ідейна натхненниця цього волонтерського проекту, а решта хлопців та дівчат – вимушені переселенці з Києва та Миколаєва, котрі наразі проживають у нашому місті. Всі вони виявилися напрочуд цікавими співрозмовниками. Тож, давайте знайомитись з гідним майбутнім нашої незламної держави.
Продають власні поробки – збирають кошти для ЗСУ
Георгінка Копта з Виноградова:
– Проживаю у греко-католицькому дитячому будинку сімейного типу «Дитятко Ісуса» по вулиці Виноградній разом з рідними двома братами і сестричкою. Ще з нами проживають Васька та Іванка – теж рідні, а Наталка сама. Наша мама-вихователька (належить до об’єднання, яке називається «Сестри Служебниці Непорочної Діви Марії») Тарсикія Івасик. Спочатку ми робили браслети з резинок і бісеру з братами і сестрами. Потім я запросила приєднатися до нас нових друзів, які оселилися по сусідству. Свої роботи ми дарували батькам та друзям. Відтак вирішили, що треба допомогти Збройним Силам України. Але виручені кошти ми ділимо навпіл. Бо в нас є хороший знайомий Роман, котрий зараз на фронті, і ми мріємо купити йому бронежилет. А взагалі особисто я знайома з трьома військовими, двоє з них – із Києва. Ми в церкві освячували вервички і молитовники та передавали їм як обереги на війні. А ще малювали для захисників малюнки. Один зі своїх малюнків я побачила по телевізору, коли йшов репортаж про наших захисників. Це було так несподівано і приємно…
Влада Соколова з Києва розповіла, що її тато зараз військовий і тому подружка Георгіна присвятила йому вервичку. Тут дівчинка проживає з мамою та молодшим братиком Всеволодом.
Вова Гаценко, Миколаїв:
– Коли ми ховались у бомбосховищі, там було багато діток і домашніх тварин. А коли їхали, чули гуркіт боїв. У Виноградові батьки купили мені хом’ячка. Також тут я зустрів нових друзів, з котрими разом заробляємо гроші для ЗСУ. Браслети дуже легко плести, мені найбільше подобається з резинок. Перстні купляють слабше, а от жовто-блакитні і чорно-червоні браслети розкуповують найкраще. Ще й фігурки різні гарно йдуть… А деякі люди підходять і нічого не купляють, але просто так дають гроші для захисників. Зі своїми друзями з Миколаєва спілкуємося, граємо в онлайн-ігри. Багато моїх друзів виїхали до Польщі. Ті, що лишилися вдома, казали, що дуже багато стріляють. Але постріли далеко, тому вже не страшно. Я буду навчатися у третьому класі дистанційно.
Арсеній Горенко, Київ:
– З резинок плести браслети легко і швидко. Тай їх дуже добре розбирають. Першого ж дня у нас їх придбали штук 100 (виготовили за три дні). Браслети та фігурки (прапорці України, сердечка, банани, персики, кульки тощо) продаємо по 30 грн., перстні по 20. Спочатку було страшнувато йти торгувати. А потім, коли побачили, що є попит, увійшли в азарт. Ще продаємо вервички, освячені в церкві.
Більшість моїх друзів під час війни перебували за кордоном, зараз вже всі повернулися додому.
У Виноградові затишно та безпечно
Людмила Соколова з Києва:
– Коли наші дітки сказали, що хочуть виготовляти різні аксесуари і продавати, аби допомагати ЗСУ ми, звісно, їх підтримали. Але хвилювалися, чи буде то в них хтось купляти. Дуже не хотіли, аби вони зазнали розчарування у своїх благих намірах. У перший день дітки вийшли на вулицю біля парку. До них підходили перехожі, спілкувалися, купували, просто донатили певну суму на ЗСУ. Для діток це стало таким стимулом, що вони почали виготовляти прикраси з подвійною силою. Навіть в інтернеті дивилися майстер-класи, аби розширити асортимент витворів. «Коли ми сюди приїхали, нам дуже допомогли волонтери «Небайдужий Виноградів», тому і вирішили саме їм передати виручені кошти. Зараз дуже задоволені, адже справа дітей має позивний відгук…
Із перших днів війни нас запросили друзі з Чорнотисова, котрим ми свого часу продали собак породи босерон (французька вівчарка). Саме ці тварини стали нашими янголами-охоронцями. Бо навмання ми б не ризикнули їхати до Західної України. А так жили в цій сім’ї протягом трьох місяців. Тепер винаймаємо житло у Виноградові. Важко було вибиратися, бо у столиці на дорогах були дуже великі затори, а у Всеволода піднялася висока температура. Нашвидкоруч забрали деякі речі, теплу ковдру для сина, взяли собак і в дорогу. Вінниця нас зустріла повітряною тривогою. Ми їхали дві доби…
Слава Богу, тут мирно і діти не зазнали того стресу від пострілів, вибухів та перебувань у бомбосховищах. Але вони все розуміють і видно, що хвилюються. Навіть дворічний син, коли лунає тривога, каже: «Мама, мммм!». Коли вигулюємо собаку і лунає тривога, вона одразу опускає голову і тікає додому.
Чоловік одразу став на облік у військ-коматі і зараз несе військову службу у Виноградівській військовій частині.
Ми завжди розмовляли російською мовою. А зараз ми ненавидимо цю мову і все, що пов’язано з росією. От я купляла подарунок, глянула, а там пише «Виробник росія», мені хотілося розбити ту річ. Звісно, я обрала інший подарунок.
Там, у Києві, залишилися наші друзі, куми. У наших найкращих друзів снаряд розгатив будинок, протаранивши другий поверх. Вони живуть на першому поверсі, а зверху вода крапає… Наразі плануємо поїхати забрати свої речі і повернутися сюди. Всеволода вже записали у дитсадок №8, а Владу – у 5-ий клас ЗОШ №8, аби дитина навчалася в колективі. Плануємо ще відвідувати якусь спортивну секцію. У столиці такої можливості в дитини б не було. Нас вже попередили, що навчання буде онлайн.
Приїжджав до Виноградова і наш друг із Франції. Йому було лячно, бо ж тут війна. Та все ж завантажив повний мінівен продуктів харчування для людей та собак і приїхав. Ми пригощали його українським борщем та хлібом. Коли вдома чоловік показав світлини українського столу та українських людей, його дружина сказала: «Я збираю вантаж і ми їдемо знову!» Відвезли все у штаб «Небайдужого Виноградова».
Олена Горенко, Київ:
– Ми навіть не очікували, що так багато людей буде підходити і купляти поробки наших діток. Щиро вдячні всім виноградівцям та гостям міста за небайдужість. Я була біля них, коли ділили першу виручку. 300 гривень одразу відклали на матеріали, взяли собі по 100 грн. на солодощі, а що залишилося відклали на ЗСУ. Глянули, що там сума невелика, знову повернули на купку розділені між собою гроші. Вирішили, що зараз підтримка захисників є важливішою, аніж їх особисті бажання і примхи. Я аж розчулилась… За кілька днів торгівлі діти виручили майже 4 тис. грн. Цими вихідними теж продаватимуть.
З Людмилою у столиці живемо і дружимо сім’ями. Вони виїхали перші. Ми тиждень сиділи у підвалі нашого недобудованого приміського будинку, у якому була температура повітря + 11. Син – 12-тирічний Арсеній якраз хворів ковідом. На третій день йому стало важко дихати, а я ледве потрапила в аптеку, щоб купити ліки. Тоді й вирішила, якщо ще трохи посидимо в сирому, холодному, підвалі, невідомо, що буде зі здоров’ям сина. Єдиним варіантом було їхати до знайомих у Чорнотисів.
Виїхали 2 березня. Коли їхали, якраз велися бойові дії в Гостомелі, Бучі та Ірпені…
Дорога була важкою. Тільки щоб заїхати у Тернопіль, довелося простояти у заторі 4 години. Тут нас прийняли і поселили в квартирі, щоб переночувати. Всюди на шляху нам зустрічалися хороші люди. Чоловік залишився у столиці. Він працює торговим агентом і допомагає місцевій теробороні необхідними матеріалами. Варто зазначити, що коли встановлювали блокпости навколо Києва, всі люди дуже дружньо допомагали, хто працею, хто будівельними матеріалами, які мали…
Володимир Гаценко, Миколаїв:
– Ми виїхали 5 березня. Велися активні бойові дії, було дуже голосно. Хвилювались, що перекриють мости і ми зовсім не зможемо виїхати. Збираючись в дорогу, обрали план «без зупинок». По дорозі нам зустрічались дуже хороші люди. Першу ніч ми заїхали у місто Гайворон Кіровоградської області. Нас поселили в дитсадку і нагодували смачною вечерею. Коли виїхали на трасу у напрямку Тернополя, потрапили в снігопад. Була велика ожеледиця і автівку заносило в кювет. Тому змушені були знову робити зупинку. Тут нас прихистили в дитячо-юнацькій спортивній школі. І так було скрізь: ми їхали дорогою і стикалися з тим, наскільки щиро люди допомагають.
У Виноградові нам дуже сподобалося. Через 13 років спільного сімейного життя ми з дружиною тут навіть обвінчалися. Моя сестра вийшла заміж за хлопця із Виноградова і вони теж вінчалися в місті. Тож тепер це стало якби нашою сімейною традицією.
їНаталія Кобаль
