У липні голова правління «Берегівської спілки матерів та дружин учасників АТО» Ярослава Федур відправила захисникам-землякам із Берегова гуманітарку на фронт. Відразу після отримання один із наших воїнів Іван Гоблик на своїй сторінці у Facebook написав: «Не знаю, хто автор листа, але це дійсно мотивує і надає сил. Гарно дякую. СЛАВА УКРАЇНІ!» Він виклав фото листа, у якому дитячим почерком гарно написано: «Дорогі солдати! Дякую вам за те, що пішли захищати мою рідну Україну, свій народ. Повертайтеся з перемогою! Ви – наші хоробрі герої!». Як зрадів хлопець, дізнавшись, що написали його учні з його рідної Берегівської ЗОШ №1.
Скориставшись нагодою, запросила автора цього допису на розмову у рубриці «Дзвінок на передову». На щастя, погодився і знайшов час поспілкуватися між обстрілами рашистів. Здавалося б, звичайна розмова журналіста із воїном. Та ні: Іван Михайлович якраз у той момент перебував «на нулю» разом із своїми двома рідними братами-двійнятами. Хлопці мали успішну роботу у Швейцарії. Та коли ворог напав на їхню державу і розпочав нищівний геноцид українського народу, всі троє без вагань повернулися на Батьківщину і пішли до військкомату. Погодьтеся: героїчний вчинок. Низький уклін і шана їхнім батькам.
5 липня свій 37-ий рік народження молодший сержант Іван Гоблик святкував в окопі. Побратими привітали його тортиком, на котрому написали позивний «Комбат». Пліч-о-пліч тут несуть службу і два його брати-двійнята Василь та Ярослав, котрим у грудні виповниться по 36 років. Ці троє – завжди разом: в армії, на роботі, на війні… Вдома на хлопців чекають мама і кохані дівчата.
– Після закінчення школи я здобув фах техніка-електромеханіка у Виноградівському коледжі, а брати навчалися у філії Рівенського університету водного господарства також у Виноградові. Відтак, під час строкової служби в армії, разом пройшли навчання в 169-му навчальному центрі сухопутній військ, де я отримав звання молодшого сержанта і поїхав дослужувати строкову службу в Крим у місто Керч, батальйон берегової оборони ВМС, а брати – в Мукачівську військову частину нашої 128-ої бригади. Пройшовши строкову військову службу, працював на різних підприємствах. Коли почалася війна у кінці лютого разом із братами приїхали зі Швейцарії, а вже у березні самі пішли до військкомату. Спочатку несли службу саме у військкоматі. Позаяк наші військово-облікові спеціальності «дефіцитні», з травня нас перевели в 65-ту окрему механізовану бригаду, котру якраз почали формувати. Василь та Ярослав – старші солдати з позивними «Псих» та «Удав», – розповідає Іван. – На навчаннях були 2 місяці у Львівській області. Звідти – на Запорізький напрямок. Я один із перших у нашій бригаді підняв прапор військово-морських сил на позиціях «на нулю». Спочатку нас відвезли в частково зруйновану школу, а звідти на позиції. Це була стара, але відремонтована будівля, напрочуд сучасна – з комп’ютерами, мультимедійними дошками і всім необхідним. Ворожі снаряди нанесли їй значних руйнувань. Саме те, що розбомбили школу, найперше вразило на війні. Тепер тут ми утримуємо позиції, щоб ворог не просунувся на Запоріжжя. Замінили на позиціях нашу 128-му окрему механізовану гірсько-штурмову бригаду. У роті нас 6 із Закарпаття. Є хлопці з Києва, Житомира, Хмельницького, Чернівців, Херсону… Ті побратими, котрі воюють з 2014-го, кажуть, що це тепер набагато гірше, ніж тоді. Адже ворог нищить все і всіх, нехтуючи не тільки правилами ведення війни, а людською мораллю. Тож наше завдання – зупинити свавілля рашистів на рідній українській землі.
– Відбиваємо ворожі атаки. Бувають дні більш спокійні, а інколи ворог будить мінометним обстрілом, деколи літак залітає «в гості» і кидає ракети… Але ми даємо гідну відсіч окупанту і знаємо, що перемога за нами! Питну воду нам привозять. Проблема – помитися і попрати одяг. Знайома волонтерка з Америки прислала нам одноразові душі. Ними можна освіжитися. Інколи завозять воду в такій кількості, що можна навіть сполоснутися. Їсти самі собі готуємо, якщо є час і можливість. А так, зазвичай, бутерброди, хліб з тушонкою. Ми по 3 години чергуємо на посту і 6 годин відпочиваємо. Дні дуже швидко пролітають. Почергував, поїв, поспав і знову на чергування… Інколи навіть не знаємо, який день тижня, яке число… Найважче на фронті перші кілька днів, бо не розумієш, що звідки чекати. Потім звикаєш і з кожним днем все професійніше сприймаєш ситуацію і реагуєш на неї. По звуках визначаємо відстань, з якої стріляють по нас, розрізняємо, якими снарядами. З наших позицій видно, як «гради» виїжджають гатити по селах та містах. Коли стріляли «фосфором» – все світилося, – розповідає про військові будні Іван Гоблик і додає: «Сили та наснаги нам тут додають дзвінки та смски родичів, друзів та знайомих, листи учнів. А от рятують – молитви. Коли нас безперестанку обстрілювали протягом восьми годин, відчували, що вижили дивом. Мама дуже віруюча людина, вона ходить до церкви і молиться за нас. Її молитва – наш найбільший оберіг!»
Покійний батько хлопців свого часу пройшов війну в Афганістані. Тож Іван жартує, що в них з братами воювати – сімейна традиція.
Дай Боже, аби мати дочекалася живими і неушкодженими своїх трьох соколиків і щоби їхні діти чули про війну тільки з розповідей батьків.
Віримо в перемогу! За нами правда, з нами Бог на рідній землі!
Наталія Кобаль
