За даними Кадрового центру Збройних Сил України станом на кінець 2021 року наразі загальна кількість жінок-військовослужбовиць становить більше 32 тис. Жінки також несуть службу в інших військових структурах, виконуючи не менш важливу роботу.
Одна з них – наша сьогоднішня героїня, підполковниця Оксана Лівик, начальниця першого відділу Берегівського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Говорячи простою, звичною для нас мовою, вона – начальниця військкомату у місті Виноградів. Також Оксана Василівна – перша в Україні жінка воєнкомка (або воєнна командирка). Це – яскравий приклад реалізації державної політики гендерної рівності у Збройних Силах України. Тож, знайомтесь.
– Народилася і зросла у Виноградові. Закінчила військовий інститут Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка за фахом «фінансист». Моя мама – бухгалтер. Це вона обрала мені спеціальність і освітній заклад. Ті 5 років казарми у військовому виші неабияк загартували. Після навчання була направлена на подальше проходження служби у Донецький обласний військовий комісаріат. Там обіймала посади фінансиста, начальника соціальної групи, заступника начальника з фінансово-економічної служби. Після 13 років праці довелося трохи перекваліфікуватися. У 2014-му, якраз перед початком АТО-ООС, пішла у відпустку по догляду за дитиною. Тоді Донецький обласний військовий комісаріат передислокували у місто Маріуполь. Вийшовши з відпустки, працювала у Маріуполі недовго, оскільки з’явилася вакантна посада у військовій частині ОК «Схід» в місті Дніпро, також займала посаду фінансиста, але вже в Управлінні. Це вже був початок АТО-ООС. Тоді я зрозуміла, що найбільше хочеться проходити службу вдома. Це, як мінімум, Закарпатська область. І не через власні страхи, а з міркувань безпеки своїх дітей. Тоді у Виноградівському райвійськкоматі була вакантна посада начальника відділення офіцерів запасу і кадрів. Згодом стала заступником військового комісара. Після об’єднання районів, реорганізації, зайняла посаду колишнього військового комісара, лише назву змінено на начальника відділу.
2017 року, коли працювала в Маріуполі, відбувалися активні бойові дії на відстані 20 кілометрів. Жінок, та ще й фінансистів, тоді не відправляли у зону ведення бойових дій. Але ми все бачили, чулу вибухи, постріли… Було неприємно і страшно. Та й проросійсько налаштоване населення насторожувало. Йдучи по місту у формі, помічала на собі косі погляди місцевих. На службу їхала громадським транспортом. Одного ранку в одного з пасажирів почула рингтон телефону – гімн росії. Дивилася на реакцію пасажирів маршрутки, і ніхто не звернув увагу, лише мене це обурило. Саме ж місто – чудове, перспективне, металургійні заводи-гіганти…Тепер серце болить дивитися на ті руїни. Не можу зв’язатися з багатьма товаришами по службі. Лиш інколи бачу пости у соцмережах про загибель молодих дівчат і хлопців, – розповідає Оксана Василівна.
День 24-го лютого, коли ворожі орки вторглися на наші землі, назавжди змінив життя кожного з нас. Час поділився на до війни, під час і, дасть Бог, після війни. Та напряму це вплинуло на роботу територіальних центрів комплектування. Якщо дотепер займалися тільки призовниками та військовозобов’язаними, які вирішили підписати контракт на проходження служби в Збройних Силах України, то під час війни тут неабияк гаряче. Особливо в перші дні під стінами військкомату були справжні «аншлаги»: приходили як мобілізовані, так і добровольці. Наші мужні чоловіки рвалися у бій захищати Батьківщину.
– Ситуація і справді надскладна. Ніхто не очікував такого. Конфлікт передбачали, але не розраховували на таку повномасштабну війну. Тут мушу відати належне колегам: у мене дуже хороший, досвідчений колектив. Кваліфіковану допомогу нам надають призвані із запасу офіцери. Тому справляємося з усіма завданнями. Практично усі колишні військовослужбовці, котрі воювали у гарячих точках, вже призвані і виконують бойові завдання. Зараз проводимо загальну мобілізацію. Усі, хто отримав повістки, мають з’явитися, щоб стати на облік і пройти медичний огляд. Звісна річ, що у місця проведення бойових дій будемо відправляти не всіх. Загальна мобілізація проводиться для того, щоб бачити загальну картину боєздатних чоловіків, – продовжує свою розповідь підполковник Лівик. – Перші два тижні війни дійсно приходили патріотично налаштовані, мотивовані чоловіки. Вони одразу хотіли брати в руки зброю і йти в бій проти окупантів. Навіть сварилися з нами: чому так довго? Я вражена нашими людьми, наскільки самовіддано вони йдуть захищати нашу державу і свої сім’ї. Запам’ятався один батько трьох дітей, котрий сам прийшов до нас. Дружина стояла за металевою хвірткою і сварилася: «Куди ти йдеш?». А він відповів: «Я йду служити!». Я вийшла на той крик глянути, що відбувається, і була приємно вражена. Пишаюся такими людьми, котрі розуміють: «Хто, як не я?». Був і пенсіонер, офіцер запасу, котрий у свої 62 не підпадає під мобілізацію. Проте чоловік наполягав його прийняти. Зараз він проходить службу у територіальній обороні. А от нещодавно прийшла проситися на службу жінка у Збройні Сили України – майстер спорту з вільною боротьби. Ми відправили для проходження медкомісії, яка визнала її придатною, занесли в резерв і при потребі вона отримає в руки свій автомат для захисту Вітчизни. Зауважу, що закарпатські жінки з усім справляються, сильні, витривалі і стресостійкі. У нашому відділі, доки не було в колективі мобілізованих офіцерів, ми справлялися «жіночим батальйоном». Всі завдання виконували. Військовослужбовиць-жінок у нас тільки дві. Інші – державні службовці. Щодо гендерної рівності, то зараз у нас у відділі порівну чоловіків та жінок. Всі вони для мене – найкращі, кожного і кожну ціную за професіоналізм і витримку.
Оксана Василівна – мама чотирьох чудових діток. «Ще коли служила в Дніпрі, дітей, задля їх безпеки, відправила до Виноградова до мами, тому й сама прагнула повернутися у рідний край, до своїх кровинок. Адже рідна земля сили дає. Та й діти у рідному місті самі спокійно пересувалися до війни, відвідували різні гуртки та спортивні секції, – з вогниками материнської ніжності і любові в очах розповідає про своїх діток наша героїня. – Старший син – 15-річний Микола навчається у Мукачівському військовому ліцеї. 14-річний Іванко вісім років займався вільною боротьбою у Івана Боршоша у ДЮСШ, зараз займається волейболом. Марічці 11 років, вона професійно займалася художньою гімнастикою, брала участь у змаганнях і посідала призові місця. А от 7-річний Андрійко мріє стати відомим футболістом. Дасть Бог, настане мир, і він обов’язково здійснить свою мрію. Зараз, зустрівши маму з роботи, діти, замість того, щоб розповісти, як пройшов їх день, розпитують про хід воєнних дій у державі. Вони все розуміють і дуже хочуть, щоб скоро настав мир. А я, слухаючи їх роздуми, пишаюся тим, які патріоти України зростають… Знаєте, коли в мене було троє дітей, всі разом перетягували на себе канат моєї уваги і любові. А коли народився четвертий син, вони згуртувалися довкола нього і саме старші виростили найменшого і завжди огортають його турботою та любов’ю. Тому, бути багатодітною мамою зовсім не важко. Це – велике щастя».
Поцікавилися, а яке хобі у жінки-керівниці? Відповіла: «Дуже люблю готувати смачну їжу, найбільше до вподоби пряні м’ясні страви кавказької кухні. А от моє хобі – шити. Маю дві швейні машинки і коли донечка займалася художньою гімнастикою, я сама шила їй сценічні костюми, а донечка власноруч клеїла камінці, оздоблюючи їх на власний смак. Потім на прохання подружок, шила і їхнім донькам…»
Віримо, що скоро закінчиться війна. Всі молоді мобілізовані наші захисники повернуться додому живими і здоровими. Відділ Берегівського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки знову буде займатися звичним призовом 18-річних юнаків. А Оксана Лівик зможе й надалі більше уваги приділяти своїм дітям і, повернувшись додому з роботи, говорити з ними не про російсько-українську війну, а обговорювати їхні спортивні та життєві перемоги.
Наталія Кобаль
