З Дмитром Бейчуком ми зустрілися у переддень його 54-го дня народження. Спокійний, виважений, умудрений життям чоловік. За оці піввіку він не раз побував у самому пеклі в прямому сенсі цього слова, адже тримає оборону Донбасу майже з перших днів неоголошеної війни. Пішов добровольцем, наслідуючи приклад свого єдиного сина, котрим пишається понад усе. Радує батька і донечка, котра подарувала найбільшу втіху у житті – двійко чудових онуків.
– Родом я з Волині – з міста Луцьк. На «гражданці» працював у карному розшуку, згодом – завідувачем університетського гуртожитку, заступником директора по господарській роботі в виші, а після чергової перерви від військової служби – завгоспом у школі. Строкову військову службу проходив у Німеччині, танкістом, – розповідає Дмитро Михайлович. – У 2014 році мій син Міша пішов добровольцем у зону АТО-ООС. У 2015-му і я наслідував його приклад. Служба сина дуже змінила, загартувала. Адже служив Михайло у найважчий період, коли все тільки починалося. Та ще й у його обов’язки входило на санітарній машині забирати поранених. Комбат мені розказував, що як приїде з пораненими, у крові і він весь, і машина…І працювати доводилося тоді без відпочинку і вдень, і вночі. Спати вдалося рідко, по кілька хвилин в перерві між обстрілами, і то в кабіні машини. А потім знов за кермо, знову витягувати поранених побратимів, понівечені тіла полеглих товаришів… Для нього, молодого хлопця, це було дуже важко психологічно. Проте тепер я ним дуже пишаюся. Адже він став відважним мужчином, на якого можна опертися у скрутну хвилину, котрий ніколи не кине друзів у біді і не зрадить. Свою сім’ю Михайло ще не збудував, але залюбки проводить вільний час з племінниками.
– Спочатку я прослужив без перерви два роки. Коли їхали на Схід, до останнього не вірилося, що в нас, у мирній Україні, таке може бути. При в’їзді у Слов’янськ, коли побачив розбиті снарядами хати, тоді й усвідомив, що це не кіно, а життя. Їхали добровольці з усієї України. Місцем нашого розташування було Попасна, а от об’їздити довелося всю Луганську і Донецьку області. Там кругом було гаряче – під Дебальцевим, в Авдіївці, у Верхньоторецькому, під Горлівкою… Ми приїжджали на підмогу піхоті. Виконували задачі у так званій сірій зоні. Техніка у нас важка, броньована, – розповідає командир машини. – Тоді багато моїх друзів пішли добровольцями у зону АТО. Всі вони – успішні, самодостатні люди: юрист, котрий мав свою контору і дружині допоміг відкрити фітнес-центр загинув у бою; інший знайомий – директор однієї фірми теж пішов добровольцем. Навіть російський офіцер, котрий переїхав жити в Луцьк і тут одружився, пішов служити у добровольчий батальйон «Айдар». Після того, як захворіла моя мамка, довелося зробити перерву, бо треба було доглядати за нею. Поховавши маму, знову підписав контракт. Тоді якраз на Схід збирався батальйон «Тиса», з ними поїхав і я. Дуже хороше у нас командування і всі хлопці. От, тепер видалася найбільша перерва, тож я трохи познайомився із Виноградовом, адже раніше на Закарпатті не бував.
Допомагали продуктами
– На жаль, зараз Донбас перетворився на полігон. Там стільки російських військових, нової техніки. Мене найбільше вражає їх ставлення до своїх. От у нас пораненого чи вбитого обов’язково треба забрати з поля бою і відправити у шпиталь чи додому для християнського поховання. А в них «мертвий – уже не солдат» і він їм не потрібен. Не дай, Боже, побачити отой «русский мир». Спочатку, коли ми туди поїхали, місцеві жителі сприймали нас вороже. Та за останні роки їх думка змінилася. Тепер ті, що на українському боці, кажуть: «Ребъята, только не уходите. Нам надо Украину», – продовжує свою розповідь сержант. – Було багато різних випадків, котрі запам’яталися. От, приміром, проїжджали селом, а там старенька бабуся стояла, така маленька, худенька, наче моя мама. Ми зупинилися і я заніс їй продуктів, адже то була сіра зона і що вона, бідолашна, могла мати з їжі… А нас тоді чудово всім забезпечували. Я їй то ковбаски дам, то тушонки, сиру, хліба, водички. Вона дякувала і пригощала нас помідорами та кабачками. І тут ми мали переїжджати на інше місце, от і вирішили занести бабульці більше продуктів, бо хтозна, чи ще хтось, окрім нас, до неї завітає. Вона розплакалася і каже: «Спасибо вам, мальчики. Будет мне что покушать. Я и своим за терекон отнесу». А там, «за тереконом», «сепари», котрі нас луплять… Потім постійно через одне село їздили. Коли інші ховалися, побачивши військову техніку, один хлопчина завжди стояв і вітав нас, віддаючи честь. Оскільки у машині завжди були продукти, ми зупинялися і я йому пару кусочків ковбаси чи ще чогось з їжі дав. То було на початку, коли місцеві були настроєні до нас вороже. Я багато кави п’ю і біля кожного магазину зупиняємося, адже і в сірій зоні продукти, хліб та каву привозять хоча б один раз на тиждень. От ми стоїмо з напарником коло магазину і п’ємо каву. Назустріч йде отой хлопчик з мамою. Він їй і каже: «Мама, мама смотри – это тот дядя, что нас кормит». Підійшовши ближче, вона з нами привіталася. До того з нами місцеві не віталися. Тепер жителі Донбасу змінили свою думку і бачать, що там у них біда і ця біда не від українців…
Збираючись черговий раз у зону АТО-ООС з нашим батальйоном «Тиса», Дмитро Бейчук більш за все прагне миру. Адже українські козаки хоч і відважні вояки, проте народ миролюбний.
Наталія Кобаль
